?

Log in

No account? Create an account

МОЯ ВІТЧИЗНА - ДИКЕ ПОЛЕ

НОТАТНИК НОМАДА

Previous Entry Share Next Entry
Свідчення про Голодомор
qypchak

Щоразу в листопаді ми з дітьми запалюємо свічки в День пам'яті жертв голодомору. Коли молодша підросла й усвідомила сенс акції, стала вдивлятись у вікна сусідніх будинків і дивуватись, а чому інші не долучаються до нас. Їм ніхто не розповів?

У Донбасі не надто вшановують жертв голодомору. Питаєш сусідів, звідки вони або їхні батьки – усі приїжджі. Ті, хто з Центральної України чи Слобожанщини, можуть ще щось розповісти. А решта не просто не воліють знати, а шалено заперечують ті події. Більш того, блюзнірствують з цього приводу. Адже це ніби ганьбить їхню історію.

Уперше про Голодомор я дізнався у далекому дитинстві. Бабця Катя (за материнською лінією), до якої я їздив на Черкащину, розповідала моторошні історії про ті часи. Особливо дико було чути про випадки канібалізму.


Наступного разу я почув про страшний 33-й рік уже від дідка Дмитра, 1913 року народження (за батьківською лінією), що жив у селі Долотецьке у Надроссі. Приїхавши до села, я чомусь заліз у комору й відкопав серед різних дрібниць стару книгу – Псалми. Питаю, звідки це у вас. І тут знову з пам’яті тепер уже дідуся виринули спогади про ті страхіття.

Коли вирував голод, до обійстя його батька Никона завітав знесилений странник. Геть висушений і більше схожий на мерця, ніж на живу істоту. Він був із сивими пасмами й довгою бородою. У торбі була лише церковна книга. Імовірно, був з якоїсь розгромленої церквної громади й мандрував, рятуючись від репресій. Прадід від голоду сам ледь пересувався, а в коморі не було ані зернятка. Голод уже забрав його дружину (прабабцю) Марію та дітей Самійла, Павла, Настю й Оксану. У хаті лишились він і дочка Марійка (мій дід тоді працював у Донбасі).  Чоловік це розумів і благав лише не дати померти, як собаці, на поталу тваринам. А ще, віддавши Псалми, попросив помолитись за його душу. Никін запросив старця до хати й того ж дня той сконав.

Пам'ятник жертвам Голодомору в Луганську

Вислухавши цю історію, прошу розповісти ще. Вмикаю камеру, яка записує свідчення:

«Енкаведісти ходили селом у шкіряних пальто з наганами. Не можна було рота роззявити. Боялися страшно. Приїдуть, подивляться - село порожніло. Жодної душі не побачиш. А розкуркулювали свої. На зібраннях активісти лементували: «Якщо такий вступить до колгоспу, то я вийду». Той міг робити, але його вислали, бо він, активіст, не хоче його. Осьо Параскин брат Денис. То що? Він хлопець спокійний. Хазяїном був. Була жниварка своя. Коней чотири було. Ну то він робив, тому й мав. А один був босяк, що прамо страшно, Іван Ковбаса, такий голодранець, але активіст: «Як буде Денис - я вийду».

Послали мене - був десятихатником - охороняти цих розкуркулених. Позганяли їх усіх в одну хату. Мені дають рушню: «Іди, гляди їх». Я приходжу, подивився - із бідних, ну що ти! Степан Дзейлик – бідний. Пара коней і троє дітей у нього. Все. Більше нічого нема. Лежить собі. Чапраки. Трохи сильніше жили. Але все рівно, рахуй, - бідні.

Приходжу, а Дзейлик каже до мене: «Митька, лягай осьо поміж нами. Куди ми підемо? Вже всьо». Ліг, проспав до ранка. З ранку пригонили коней, підводи. Погрузили їх на підводи й до райцентру. А далі на Сибір. Цей Дзейлик через тиждень помер. У нього син був такий як я, а один менший, теж померли. Мати їх померла також. Дочка лишилася. Живе у Сибіру. Працює столяром. Чого його вислали? Його жінка була настійливою. Хтось прийде з сільради. Вона накриє його і їх не злюбили. «Вислати!» А Чапраки ні з ким не балакали, ні до кого не ходили. «Вислати!» Ось тобі порядок і закон! Степана одного вислали. Правда, у нього було десять гектар землі. Ну то й що? Вона більше парувала. Все рівно –  «Вислати!» Розкуркулили чоловік п’ятнадцять. Захисту не було.

Був тоді у комнезамі [комітет незаможних селян] Профир [Порфир] - він переїхав та поміняв ім’я на Івана. Такий був горшок, що не дай Бог! Яків теж. Нікого не захищали. Як скажуть: «Вислати!» – вони підіймали і ліву, і праву руки!»

Після таких подій дід не захотів лишатись у селі. Подався спочатку до Запорізької області, а згодом до Донбасу. Там влаштувався на роботу в Чистяковому (тепер Торез Донецької області).

Дмитро продовжував: «Я з двоюрідним братом Григорієм працював у Чистяково. Він як почув про голод, захотів поїхати додому. Я кажу: «Чого ти поїдеш? Там така голодовка. Чим ти допоможеш там?» «Ні, я поїду». Він поїхав і пропав».

Дід з розпачем розповідає про загибель рідного брата 12-річного Сидора. Дитина, що опухла з голоду, пішла на колгоспне поле після того, як уже був зібраний врожай. Серед замерзлих грудок хлопець знайшов п'ять цибулин – не зерна, не центнер буряків, а цибулю (!!!). Хотів принести родині, з 12 членів якої залишилися батько і молодша сестричка. Так, голова колгоспу, якого прислали звідкись, як побачив такий «злочин», наздогнав його. Хлопець навіть не тікав, бо сил не було. Завалив дитину і став по-звірячому гамселити, щоб не крав колгоспне майно. Наостанок ударив руків'ям револьвера по голові, від чого бідолаха одразу і помер. У селян на очах – ті навіть не в силах були заступитися – такий собі «виховний момент» для решти, хто насмілився вижити. А двоюрідний брат Сидора Іван Слободянюк, який пережив голод, згодом віддав своє життя на вівтар цього ж таки режиму, за що й отримав посмертно звання героя СРСР.

«Тут Прокіп Бакша був бригадиром коло бичків. Бичків запрагають, ідуть горати [орати]. Дадуть юшки тарілочку. Сам не наїсись і сім’ю не викормиш. Погорав з тиждень та й копита склав. Люди мерли як мухи». Леонід Дворецький, що включився у розмову, додав: «Сафону, був такий тут, дали коняку й грабарку. Збирав людей, звозив на кладовисько і в яму ще живих скидав . Одна каже йому: «Я ж ще жива! Куди ти мене везеш?» «А що я за тобою ще раз буду їхати?» І викинув її. Так вона уночі набралася сили й вилізла з ями. Отакі часи були. Коли помер Сафон, пам’ятник на його могилі постійно хтось нівечив».

Сусідка мого діда збирала історію цілого села й односельців. До її списку-мартирологу було внесено 410 імен односельців, що віддали Богові душу від голоду. 30 з них належало до мого роду.

Повернувшись додому, прошу свою бабцю Катю, 1922 року народження, доповнити картину 33-го:

«Я дуже добре пам'ятаю той рік. Тоді [у селі Мала Дівиця, що на Чернігівщині] лили страшенні дощі. Бур'ян на городі ріс як скажений. Слабі з голоду брат [Василь] і [його жінка] Явдоха мусили косити його, а потім вибирати коріння. Усі чекали на добрий урожай. А поки його не було, постійно хотілося їсти. Сестра, в якої я жила, варила борщ з буряків. Навесні почали робити млинці з товчених квітів акації й борщі з кропиви. Споживали лободу. Тоді казали: «З голоду й дрова їстимеш».

Але навряд чи ми вижили б, якби не мали корову. Завдяки нашій годувальниці родина врятувалася від голоду.

Тоді пропало багато селян. Люди з голоду втрачали розум і їли один одного. У селі був випадок, коли одна мати зламала хребет своїй дитині, зварила її в казані й з'їла».

Лихо не минуло й села Матусів дідусі Павла, що на Черкащині. У його брата було дванадцятеро дітей. 1932 року більшовики увірвались у хату й почали конфісковувати всі продукти. Його жінка Ганна голосила, указуючи на дітей, змилуватись, заради Бога, над ними. Її відштовхнули, а один з червоноармійців, зазирнув у піч і забрав навіть останній горщик з квасолею. Дідів брат, його жінка й всі діти не дожили до наступної весни.

***

Запали свічку
Акція "Запали свічку"
Луганськ, 24.11.2012

Як завжди, в четверту суботу листопада в день скорботи, ми запалимо свічку. По-християнськи і просто по-людськи пом’янемо всі душі, які занапастив у 32-33 роках радянський режим.